Бензімідазоли – хімічний клас речовин, що широко застосовується у ветеринарній медицині для лікування гельмінтозів тварин. Деякі бензімідазоли застосовуються в гуманній медицині, а також в якості засобів захисту рослин від паразитичних гельмінтів і грибів. Цікаво, що бензімідазоли спочатку використовувались саме як фунгіциди, а лише згодом виявили їх антитигельмінтні властивості.
Історична довідка
Перші бензімідазоли, що стали застосовуватись в ветеринарній медицині, були представлені у 60-х роках XX ст. (тіабендазол, парбендазол, оксібендазол) – вони проявляли високу ефективність проти дорослих і личинкових форм більшості шлунково-кишкових нематод у сільськогосподарських тварин. В 70-х роках були відкриті нові бензімідазоли (альбендазол, фенбендазол, мебендазол і оксфендазол), які, залежно від конкретної речовини і дози, уже діяли не тільки на шлунково-кишкових нематод, а й на тих, що паразитують у легенях, нирках, шкірі і т.д. Альбендазол також діє на дорослих форм печінкових трематод (Fasciola hepatica).
Особливу дію має тріклабендазол – він не ефективний проти цестод і нематод, але діє проти усіх стадій різних видів трематод.
Представники
Деякі з цих речовин застаріли і дуже рідко застосовуються.
Існують, так звані, пробензімідазоли – речовини, що в організмі тварин трансформуються в активні бензімідазоли. В основному трансформація відбувається в печінці. До пробензімідазолів належать фебантел, нетобімін, тіофанат. Фебантел трасформується у фенбендазол, а нетобімін – у альбендазол. Пробензімідазоли краще розчинні у воді, тому їм легше надавати різні лікарські форми, а також вони краще всмоктуються в організмі.
Протипаразитарна дія
Бензімідазоли не володіють залишковим ефектом. Тобто одноразове введення препарату діє на паразитів, які знаходяться в організмі хазяїна, але не захищають від повторної інвазії.
Бензімідазоли не діють на зовнішніх паразитів і личинок мух, що викликають міази.
Лікарські форми
Бензімідазоли погано розчинні у воді, тому рідкими формами, що застосовуються для жуйних є суспензії для перорального застосування або внутрішньорубцеві ін’єкції
Для свиней і птиці часто застосовуються кормові добавки з бензімідазолами, також вони існують і для жуйних.
Для собак і котів бензімідазоли доступні у формі таблеток і суспензій для перорального застосування.
Для коней найчастіше застосовують пасти для орального застосування.
Бензімідазоли часто застосовують у комбінації з іншими антигельмінтиками. У випадку продуктивних тварин це робиться для розширення спектру дії (наприклад разом з клозантелом, щоб дія препарату поширювалась на трематод) або для подолання стійкості деяких паразитів (в комбінації з макроциклічними лактонами або левамізолом). Для домашніх тварин найчастіше бувають комбінації бензімідазолів з празіквантелом для розширення дії на цестод.
Механізм дії
Бензімідазоли зв’язують тубулін – структурний білок мікротрубочок . Мікротрубочки – це органели, що беруть участь в моториці, процесах ділення і секреції клітин усіх живих організмів. В гельмінтів блокування мікротрубочок призводить до порушення засвоєння глюкози і відповідно вичерпання запасів глікогену. Це порушує усі енергетичні процеси і призводить до паралічу гельмінтів і їхньої смерті або виведення з організму.
Оскільки процеси поділу клітин також блокуються, то і порушується процеси утворення і розвитку яєць гельмінтів, тобто бензімідазоли також володіють овіцидною дією.
Фармакокінетика
Перші бензімідазоли (наприклад, тіабендазол, парбендазол) – дуже погано всмоктувались у кров, через погану розчинність у воді. Це обмежувало їх ефективність проти гельмінтів, які знаходяться не в травному тракті. Інші бензімідазоли (альбендазол, фенбендазол) краще розчинні у воді і, відповідно, краще всмоктуються у кров, тому можуть діяти на гельмінтів в інших органах і тканинах.
Ефективність бензімідазолів в жуйних (ВРХ, вівці, кози) сильно залежить від часу їх знаходження у рубці. Чим довше вони там знаходяться, тим більше вони всмоктуються у кров і тим краще їх антигельмінтна дія. Тому при застосуванні бензімідазолів у рідких формах важливим є те, щоб введена доза препарату повністю всмоктувалась в рубці і не потрапляла у сичуг. Для цього їх задають якомога глибше на корінь язика, в іншому разі можлива активація рефлексу стравохідного жолоба, в результаті якого лікарський засіб потрапить одразу в сичуг. Як альтернативу такому методу введення можна застосовувати внутрішньорубцеві ін’єкції.
В тварин з однокамерним шлунком бензімідазоли швидко проходять шлунок і відповідно погано всмоктуються, тому необхідно вводити більшу дозу або повторювати введення.
Бензімідазоли не мають залишкового ефекту і відповідно діють на гельмінтів, які вже знаходяться в організмі тварини і не захищають від повторної інвазії.
Після перорального застосування, бензімідазоли або виводяться з калом в незміненому вигляді. або при абсорбції в кров швидко метаболізуються в печінці і виділяються з жовчю.
Безпечність
Бензімідазоли володіють більшою спорідненістю до тубуліну клітин гельмінтів, ніж клітин хребетних тварин і при застосування в терапевтичних дозах не спричиняють їм шкоди.
Бензімідазоли не зв’язуються з тканинами тварин і швидко виводяться з організму, тому забій продуктивних тварин на м’ясо дозволяється через 1-4 тижні, після застосування препаратів. залежно від конкретної речовини, лікарської форми і введенної дози. Вживання молока тварин, яким застосовували бензімідазоли заборонено в багатьох країнах, але це також залежить від конкретного лікарського препарату.
Альбендазол, нетобімін, рікобендазол, камбендазол і парбендазол володіють тератогенною дією, тобто їх застосування може спричиняти вади розвитку у ембріонів. Тому не рекомендується їх застосування вагітним тваринам.
Стійкість паразитів
Стійкість шлунково-кишкових нематод до бензімідазолів – це загальносвітова проблема. Особливо погана ситуація в овець і кіз. В деяких країнах (Аргентина, Мексика, Нова Зеландія, Парагвай та ін.) більше 50% круглих гельмінтів, що паразитують в ДРХ не чутливі до бензімідазолів. Трохи краща ситуація зі стійкістю паразитів ВРХ.
Ситуація загрозлива ще тому, що резистентність гельмінтів до альтернативних препаратів (макроциклічні лактони чи левамізол) теж значна і зростає, а в деяких країнах є нематоди, які володіють мультирезистентністю до одразу декількох різних класів антигельмінтних препаратів.
Є повідомлення про резистентність таких паразитичних нематод продуктивних тварин Chabertia, Cooperia, Haemonchus, Nematodirus, Oesophagostomum, Ostertagia і Trichostrongylus. Серед нематод, що паразитують на конях стійкість до бензімідазолів відмічалась в ціатостомін (підродина Cyatosthominae) і в Parascaris equorum.
Резистентність паразитів до одного з представників бензімідазолів свідчить і про резистентність до інших, оскільки вони володіють однаковим механізмом дії.
Є декілька повідомлень стійкості легеневих нематод, що паразитують на ВРХ (Dictyocaulus spp.) до бензімідазолів, але на даний момент це локальна проблема.
Ще з середини 90-х років надходять повідомлення про стійкість Fasciola hepatica до бензімідазолів у овець навіть у багатьох Європейських країнах. Також є декілька випадків стійкості збудника фасціольозу у ВРХ.
Випадків стійкості нематод, що паразитують на свинях, птиці, собаках і котах не відмічалось.